воскресенье, 18 мая 2014 г.

Ще раз про Індію (про сонце, рюкзак і свободу)



Що залишається від подорожей «по європах» через два, через  чотири роки? Милі сувеніри, багато фото на фоні великих споруд… магніти з назвами столиць… уявна галочка в списку відвіданих країн.

 А що через три роки після Індії? Перед очима як сьогодні - мій сірий рюкзак, затоптані кеди і "рідний" флісовий плед.

...Ранок. Захаращений парк якогось міста і… сонце. Тепле ранкове сонце - на немитому обличчі, на всьому змученому такою безсонною і такою холодною ніччю тілі.  У замерзлих руках – кружка гарячого чаю, щойно купленого у ранкового торговця. І ніяких думок. Тільки відчуття – як нічого, крім сонця і чаю не має значення. Як тіло поволі відігрівається, м’якне, а потім розтає і розтікається по сірій індійській землі. Так тепло може бути тільки тут. 

… Ресторанчик на даху якогось готелю. Ночі перед тим  – у відчайдушних спробах вивернутися навиворіт перед унітазом  і єдине бажання – померти не тут, а вдома. Дні болю, ломоти і ця огидна гірка вода з індійських пляшок. Але потім життя таки вирішило повернутися. Заходить сонце ще одного дня… На столі тарілка нарізаних кільцями помідор (без спецій!) і варене в шкаралупі (чисте!) яйце. Так просто смачно може бути лише тут.

… Позаду – міста, в які я ніколи не повернуся, попереду – міста, в які я ще може й не потраплю. І один рюкзак на всі куточки світу. Здається, він уже став природною частиною спини. Де сьогодні доведеться його розпаковувати? Де я буду завтра? Хто зна… Але зараз я тут! Залита сонцем вершина. На долоні Джайпур, у волоссі вітер, а в грудях – свобода! Свобода, яку можна знайти лише тут.


… Квитки в руках і метушня на брудному пероні. Ні відійти, ні сісти. Що кілька хвилин обнадійливе світло в кінці колій і нове розчарування «не наш». Третя година нестерпного очікування. І от, нарешті, відчиняються двері найбруднішого у світі вагона. Третя(!) верхня полиця і якась ковдра. Полегшення, яке не відчуєш ніде інде.

…Засмагла гуща народу, від якої терпне душа. Кожен новий «хелоу» врізається в розпухлий мозок. Ну, не протягуйте до мене свої брудні руки і пропозиції! І на весь цей базар, на все це місто, на всю багатомільйонну країну – лише одна людина. Його рука – можливість існувати. Він ітиме поруч тут і все життя. Таке відчуття близькості буває лише тут.

…Спина на траві, голова на рюкзаку, очі в небі, душа в спокої. Такий спокій буває лише тут.
…Відверті історії стін Каджурахо, різьблене мереживо червоного Джайпуру, хенд-мейд галасливого Мейн Базару, мармурові лілії Тадж Махалу... Це Індія – так красиво можуть зробити тільки тут.




Через три роки після Індії так і залишається те пережите відчуття абсолютно оголених емоцій. Ця країна нагло, боляче, але по-справжньому відкрила їх новий рівень. Без них життя здається вже якимось неприродним. Далі щось знаходити можна і за її кордонами, але навчитися, що саме варто шукати, можна було тільки там.

воскресенье, 26 февраля 2012 г.

РАЙСЬКИЙ ТАЇЛАНД

Якщо ви не любите надто багато читати, 
то просто перегляньте Частину 3 і пообіцяйте собі колись туди потрапити))))

Частина 1. Вступ. Бангкок.


Усе почалося в один із звичайних осінніх буднів, коли мряка за вікном знов нагадала про те, що скоро зима. Раптова думка «А полетіти б на зиму в теплі краї!», яка спочатку здалася ірреалістичною, чомусь не вивітрилася, як інші фантазії, а несподівано зависла над копм’ютером.

Взагалі-то, сімейна казна ще не встигла оговтатися після нещодавньої подорожі по Європі, тому особливих перспектив справді кудись полетіти не вимальовувалося. Але з кожною виданою Гуглом фоткою тайських пляжів, всередині просиналося якесь дике бісеня, яке нав’язливо кричало «Хочу туди будь-якою ціною».

…Раптом, як і буває коли чогось дуже-дуже хочеться, знайшлися гроші на квитки, а решта могло і почекати.

Чому Таїланд? Хто зна… Якось так потрапив під «гарячу руку». Раніше ми про нього нічого особливого не знали і ніколи не мріяли сюди потрапити. Вибрали майже навмання, серед небагатьох варіантів дешевого літа взимку.

       Значить, питання: на скільки летимо? А давай на місяць! Після звичного одно-двотижневого відпочинку, це здавалося неймовірною зухвалістю. Потім, виявивши, що максимальний термін туристичної візи – два місяці, азарт підштовхнув ще далі – була-не-була – нехай буде два! Десь там, далеко було чутно голос розуму, який намагався нагадати про гроші, економію та значно важливіші статті витрат, але його вже ніхто не слухав. Мало того – виявилося, що дешевше летіти з пересадкою в Індії, а як це – бути в країні і не побачити її? Так додалися ще два тижні подорожі, на чому вже було вирішено точно зупинитися.

Отже, план майбутньої подорожі: «золотий трикутник» в Індії (2 тижні) – Бангкок (1 тиждень) – якийсь райський острів (1 місяць) – просто десь в Таїланді, куди захочеться (решта тижнів).

… Усі відчуття завмерли в передчутті чогось надзвичайної, якоїсь величезної пригоди у нашому житті।

Бангкок

Залишимо Індію окремо, так як вона не має відношення до тайського щоденника. Варто тільки зазначити, що Таїланд там став іконою, на яку ми молилися про звільнення нас із вражаючого індійського полону. 


Не знаю, чи могло б так само сильно вразити емоціями прибуття в Бангкок, якби не вистраждана передісторія брудної і дикої Індії. Але він нам здався раєм!

Весь колорит Азії в акуратній, майже європейській обгортці. 
І нас абсолютно не лякали щурики у вуличних сміттєвих баках чи велетенські жуки у вигляді тарганів. Усе це стало просто елементами ненав’язливої екзотики під теплим бангкоківським сонцем.


Поселившись у затишному сімейному готельчику, ми на тиждень розтанули у Місті Ангелів...
Бродили людними вулицями і тихими провулками, метушилися на базарах і дрімали у парках, тринькали гроші на різдвяних розпродажах, розглядали дивовижних рибок у океанаріумі. Звичайно ж, відвідали усіх золотих, 40-метрових та інших Будд, вражалися храмам, гуляли китайським кварталом та плавали на річному трамвайчику. 

Довго-довго пили коктейлі на 84 поверсі найвищого хмарочоса...


Саме тут, у Бангкоку, в нас з’явилося нове кохання. Цей, здавалося б, назавжди втрачений з одруженням, трепет першого поцілунку повернувся… 
Це була тайська їжа! Хвиля нових відчуттів накривала з головою, калейдоскоп смаків і ароматів зводив з розуму. Як нового побачення, ми чекали наступного сніданку, обіду, вечері. З азартом знайомилися із усіма «макашницями» на своєму шляху. 



Ці колоритні вуличні міні-кухні готують усі тайські традиційні страви: супи, міні-шашлички, вермішель, салати і багато-багато іншого – кожна щось своє. Здається, без них не може існувати жодна тайська вуличка. 


І страшно думати, що потім доведеться повернутися додому і знову жити звичайним пісним життям у стилі «нон спайсі».

А якими неймовірними були теплі вечори на вулицях, оздоблених фантастичними хмарочосами та новорічною ілюмінацією!




Парк «Древнє місто»

День, проведений тут, у парку на околиці Бангкоку, став по-справжньому казковим! 
Пройшовши ворота, раптом потрапляєш у інший світ. Екзотична природа і тісно переплетені китайська і тайська архітектура, раптом наближують тебе, далекого європейця, до цієї зовсім незрозумілої тобі, але такої дивовижної східної цивілізації.

Здається, ніби у повітрі справді витають якісь міфічні духи, а священні дракони лише щойно прилягли відпочити біля своїх вівтарів.
Обійти весь парк пішою прогулянкою практично неможливо. Тому на вході вибираєш велосипед, на якому, з відчуттям повної свободи і релаксу, пливеш собі ідеально рівними асфальтовими стежками на зустріч теплому вітру і дивовижним спостереженням…
На виході – ще одне чудо - сувенірний ринок. Тут без жалю можна було б віддати все до останнього бата, якби не це жорстоке обмеження багажу в аеропортах. Колоритні вироби з кокосів, бамбука і глини, у поєднанні із смішними цінами, просто доводять до відчуття безпорадності, коли розумієш, що з тобою вони не поїдуть. В принципі, це відчуття не покидатиме і в інших торгових місцях Тайланду…

2555 рік

Тут, у Бангкоку, на людній площі, під дощем феєрверків, нас застав новий 2012, але тут 2555! рік. Компанію нам склали надувний Санта-Клаус і бутилка рому з колою.



+5 годин, ще й +543 роки - така-собі  подорож у майбутнє :)



А через день ми вирушили шукати острів з реклами «Баунті». Нехай це буде Ко Самуї!

Частина 2. Самуйський щоденник.



День 1. Приїхали-припливли.

Він почався ще вночі, коли прокинувшись у автобусі, що віз нас до порому, ми побачили, як цей самий автобус практично пливе по затопленій дорозі. Закралися нехороші підозри...
Самуї ми вибирали навмання, не перевіряючи погоду і не порівнюючи його з іншими. Всю подорож у Таїланд, на відміну від європейських поїздок, хотілося зробити спонтанною і непланованою, відчути як це пливти по течії… Тому, коли цікавий дядько, власник готельчика у Бангкоку, сказав нам, що Самуї – beautiful острів, ми без вагань попливли саме туди.
І от,  поки телевізор на поромі показує, як групи туристів товпляться у портах, щоб покинути Самуї, ми під рясним тропічним дощем прибуваємо до нього…
Автобус довіз нас до станції, видав промоклу валізу, у якій, як потім виявилося, плавав ще й мобільний телефон, і без тіні жалю поїхав собі далі. Приїжджали машини, забирали своїх пасажирів і через деякий час ми вже залишились під навісом зовсім одні. Чи варто знову згадувати, що вся наша подорож мала бути спонтанною, тому ми нічого не бронювали і їхати не було куди. Ішов дощ, ми дістали вчорашні припаси і снідали недопеченою булочкою (хай їм грець у тому «Севені-Ілевені»!) і прокислим молоком…

Але в тому і шарм тутешніх місць, що зливи вміють раптово починатися і так само раптово закінчуватися.  До того ж, бродити по теплих калюжах досить весело і приємно. Так, прогулявшись кількома вулицями, ми знайшли чистенький гест за 300 бат на добу (1 долар = приблизно 30 бат) із затишним ресторанчиком. Переодягнувшись у сухе, з’їли там гарячий кокосовий суп, смажений рис з ананасами, сиділи за столиком і думали про чудову тайську кухню…
Через деякий час небо над морем зовсім проясніло, що дало нам сміливості взяти в оренду мопед і поїхати шукати житло. Роздобувши попередньо карту та присмоктавшись до готельного Wi-Fi, ми склали маршрут пошуків, які, як виявиться ввечері, не увінчаються успіхом.
Також, виявиться, що наші уявлення про рівень тайських цін та якості пропозицій суттєво відрізняються від реальності. Крім того, не одні ми такі розумні вирішили пересидіти зиму в теплі – високий сезон ще суттєвіше знизив шанси на дешеве і хороше житло.
Об’їхавши острів по колу, ми звичайно зустріли багато пропозицій, але  жодна з них не включала в себе омріяне бунгало на безлюдному березі моря із солом’яним дахом та інтернетом і ще й за 5-6 тис. бат.
Кілометрів за десять від дому, нас застала ніч і злива. Так що повернулися ми до нитки мокрі, до кісток промерзлі і до глибини душі розчаровані. Мрії про райський острів розпливались, як серветки в калюжі.
Але в номері було сухо, а внизу готували чудову тайську їжу…



День 2. Продовження пошуків.

Ранок розбудив нас шумом моря і машин. Із вікна нашого, м’яко кажучи, скромного номера, видно було, що погода сьогодні вирішила подобрішати.
Після приємного сніданку, ми подумали-подумали і підлаштували свої параметри пошуку житла під більш-менш реальні. Вибрали основні критерії: наявність кухні (дуже хочеться спробувати власноруч усе це приготувати), віддаленість від дороги (шуму машин нам і вдома вистачало), максимальну ціну підняли до 10 тис. бат. Інтернет можна налаштувати мобільний, до пляжу можна трохи пройтись, а солом’яний дах… ну значить не такий вже і райський цей острів.
Вдруге вирушивши на об’їзд острова, на півдорозі здались і подзвонили посередникам. І тут посипались пропозиції: дешеве колоритне бунгало недалеко від пляжу (але без кухні, кондиціонера і біля дороги), добротний будиночок з усім необхідним (але з максимальною ціною і далеко від моря), ще будиночок у «джунглях» недорого (але з сирістю і дууууже далеко), кімната біля моря (але без кухні і з дорогою)… Голова пішла обертом, вибрати важко. Куди ми дивилися вчора і чому самі не натрапляли на таку кількість варіантів – невідомо. Посередник, що приїхав на допомогу, за 1000 бат ніби чарівною паличкою підняв завісу над самуйським житлом. Хоча ідеального варіанту так і не було.
Але після довгих душевних терзань, ми все таки зупинили вибір на найдорожчому (9000 бат/280 доларів за місяць) будиночку, де було майже все, але з бонусом у вигляді 1,5-кілометрової дороги до моря.



День 3. Переїзд!

На мопеді! Вдвох, з двома рюкзаками і величезним чемоданом! Спочатку думали, що не вдасться. Але азарт взяв своє і ми, як справжні індуси, нав’ючили малюка і тихо-мирно переїхали. 

Все-таки пригоди роблять життя значно цікавішим! Ніяка поїздка на таксі не зможе розважити так, як переїзд із пакетами в зубах. Перенаситившисть комфортним домашнім життям, у якийсь момент розумієш, що саме цього тобі невистачало.
Напевно, дається взнаки Індія, де проживши кожен день як випробовування, таки розумієш, що його варто було прожити. І вже не ховаєшся в свою звичну надійну ракушку, а потрохи відкриваєшся для нових пригод.

День 4. Початок нового життя і Святий вечір не схожий на Святий вечір.

Будиночок виявився дуже навіть нічогеньким. Акуратний, чистий, достатньо просторий для нашої кількості жителів, чудова маленька тераса із столиком, за яким приємно обідати. На стелі навіть є «домашній звірок» – напівпрозора голосиста ящірка гекон. 


Відчуття - як у новоспеченого подружжя, яке от щойно переїхало в окреме, незвичне житло, у якому починає нове життя. Першим ділом затишок - ось це пересунем сюди, а те туди, а ще нам потрібно купити те і те… І на столик – вазочку з квітами.
Вчора привезли з супермаркету класну штуку! Поїхали за плиткою, сковорідкою і каструлею, а привезли «3 в 1» - дивний пристрій, яких у нас точно немає. Електрична сковорода з пароваркою – диво техніки, в якому я вже навіть дещо приготувала. 


Везли продукти за таким же принципом, що й переїжджали – на малесенькому байку двоє людей, три пакетища продуктів, коробка із тією «сковородопароваркою» і ящик пива в придачу!
…Ще сьогодні сиділа на пляжі і думала про Україну. Там буде Свята Вечеря, їстимуть кутю. У нас тут буде рис з кальмаром і ананасом, а дуже-дуже хочеться куті. І побачити маму!
Я зрозуміла, що цю втрату не може втамувати ніяка екзотика, вона знаходить тебе за тисячі кілометрів і заставляє з новою силою відчувати біль. Чого мені хочеться насправді – куті чи МАМИНОЇ куті? Чи не втратила б вона цього року свій смак? І чи аж так  мені її хотілося б, якби я знала, що ми з нею ще колись її приготуємо… Перший Святвечір баз мами. Як усі наступні.

День 5. Просто день.

Десь далеко зима і Різдво, а у нас звичайний день на Самуї - море, пальми, пляж…
Зранку був перший урок англійської мови! Чемно вивчила алфавіт і цифри. Дуже цікаво на скільки нас вистачить і хто першим здасться!
Після обіду на пляжі їли супер-том-ям! Третій у нашому житті і поки-що найкращий. Більше був схожий на гору морепродуктів, залиту якоюсь смачною рідиною. Уся зграя місцевих пляжних собак спостерігала за процесом його поїдання. З том-яма, звичайно, щось отримати у них шансів не було, але рис, який до нього принесли, дістався майже весь. Усі ми залишились задоволені.
… Море, звичайно, так-собі. Хорватія, Турція, навіть Крим у найкращих його проявах, поки-що, суттєво виграють. Але ці пальми! І кокоси, які валяються на пляжі, і величезні бананові листки…
Що ж, почекаємо, якщо море з картинок  – таки реальність, то може тут буде рай?



День 6. Заведений тайський щоденник. 

Перший щоденник у моєму житті! Тому весь вечір після пляжу був зайнятий згадуванням і описуванням усього вищенаведеного. Було приємно і цікаво, тому вечір тривав до 3:30.





День 7,8,9 і 10. Шльопанці,нутрощі, дощ і акваріум.

З непривички, після першого разу у веденні щоденника стався «передоз», тому наступні кілька днів були прожиті просто так.
За цей час море ні на крок не наблизилося до гуглівських фотографій – замість ніжної бірюзової води, це все ще мутний прохолодний коктейль із сміттям та водоростями. На одній із прогулянок ми нарахували 38 пляжних шльопанців, викинутих хвилями разом із іншим непотребом! А якби пройтись ще далі?
Майже кожного дня або ночі шумить злива. Якось навіть цілий день не виходили з дому. Але крім того разу, завжди у першій або другій половині дня все-таки вилазить сонце і ми встигаємо загорати, купатися, гуляти і все-таки балдіти на цьому острові.
Я вперто не вірю у те, що не вмію готувати, і кожного вечора створюю якийсь свій «тайський шедевр» у вигляді всього підряд, підсмаженого з рисом або вермішеллю і незмінно политого зверху рибним соусом. Можливо, тайці  і посміялися б з того, що виходить, але я його навіть фоткаю , щоб потім дома згадати і самій собі позаздрити. 


Крім того, не залишаються поза увагою безподобна варена кукурудза на базарі і макашниці – тайські народні кухні-лотки, які готують найтрадиційніші страви. Спробували суп із нутрощів, але так і не змогли його осилити – у досить смачній рідині там плавали дуже вже дивні шматки кишок і невідомо чиїх напівсирих органів. Тому значну частину отримали пляжні собаки. А так як він був по-тайськи щедро приправлений ну дуже вже червоним перчиком, то вони потім довго ходили із висолопленими язиками.
Якось, ідучи з пляжу новою дорогою, нам трапився акваріум з рибками для масажу – я відразу ж випробувала цей процес. За 99 бат мої ноги 15 хвилин активно обгризали кілька сотень риб’ячих ротів. І хоча на перших хвилинах я мало не луснула від лоскоту, загальний ефект видався доволі приємним, а ноги потім ще довго ніби ступали по ваті і були надто слухняними.


День 11. Money-money.

Отримали з України нову порцію грошей! Якось зовсім непомітно увесь наш бюджет вичерпався ще за 1,5 місяці до закінчення відпочинку. Багато в чому винна Індія, в іншому – ажіотажний Бангкок. Натомість, і в Делі, і в Бангкоку нас чекають сумки із сувенірами, а я з легкістю повертаю втрачені в Індії кілограми. Ну так що поробиш – Таїланд!
Не їсти (не об’їдатися!) і не купляти ці безподобні кокосові світильники, тарілки та інший непотріб тут просто не можливо. На щастя, робота десь далеко вдома наші гроші таки заробляються, а Таїланд безсоромно продовжує виманювати їх взамін на свою неперевершену екзотику.
Останні два дні були проведені в режимі економії, тому відразу після спілкування із банкоматом, було вирішено влаштувати «свято живота». Щоправда, із їхніми гігантськими порціями свято вийшло скромне – всього із трьох блюд на двох. Зате яких! Боюсь подумати що прийде час, коли цей ніжний кокосовий суп, гарячо-пекучий green-curry-суп і ні на що не схожий солодкуватий phad thai з горішками, доведеться замінити рідним борщем і варениками. Хоча, можливо, через місяць я і за ними сильно заскучаю…
Ще сьогодні ця морда кілька кілометрів тягнув мене пляжем - під сонцем, по піску, за півгодини до місячних, не понятно куди "у пошуках чистого моря"! Бо він не хотів плавати з водоростями! В результаті я уже не хотіла плавати взагалі, а він, щоб йому грець, плескався, як довольний морж. Добре, що в мене була книжна і я нікого не загризла.

Потім ми ще годину чапали назад і він раптом зажав мені млинець за 25 бат, бо «у нас уже і так потрачено забагато грошей», а потім пішов і купив собі 2(!) манго – цих огидно смердючих манго, яких я їсти не буду, але на які у нього знайшлися невитрачені гроші. Зробила висновок – я не Жінка, а огидне бревно, яке не викликає у чоловіка жодних інших бажань, як зекономити на ньому. Потім, правда отримала в знак вибачення за «незрозуміле умопомраченіє» гарну фіолетову орхідею і пончики, що поставило душу і самооцінку на місце.

День не знаю який. Китайський Новий рік.

Щоденник ніяк не получається. Надто багато цікавіших занять, щоб щодня знаходити час на писанину. Це ж Тайланд! Тут навіть просто сидіти і спостерігати – уже цікаво! Спочатку мимо проїде смішний лахматий таєць на скутері, потім собака в кузові джипа із язиком, розвіяним по вітру, далі – скутер, як ішак нав’ючений кокосами… Тільки розглядати встигай!

Сьогодні спостерігали за новорічним відлякуванням злих духів.
Спочатку всю ніч просиналися від дивного тріску за вікнами і диву-дивуючись, ніяк не могли зрозуміти що ж воно таке. Невиспані і заінтриговані полізли на пляж. А вже повертаючись, зустріли відповідь на свою нічну загадку.
…Кількаметрова гірлянда з петард акуратно розвішена перед магазинчиком – від даху майже до землі, потім вгору на драбину і знов вниз, закінчується лежачи на дорозі. Ідучи мимо, ми запідозрили щось цікаве і вирішили присісти неподалік у вигідній для спостереження позиції.
Спочатку двоє людей з магазину (судячи з усього, власник і його син) довго палили у великій глиняній мисці якісь дивні речі – паперові муляжі злитків золота, грошей, кросівок і навіть сорочки. Вогонь горів, а вони все виносили і виносили з магазину коробки із цим «добром», спалюючи його, а попутно і самі упаковки. Довго сидячи на порозі під «Фемілі Мартом», ми вже почали між собою робити ставки на те, чи буде щось сьогодні відбуватися із тією петардовою гірляндою. І раптом зрозуміли що таки буде! З урочистим обличчям старший таєць почав запалювати її кінець…
Яка стрілянина піднялася – важко описати! Штук 500 або й більше петард безперестанку зривалися, тріщали, задиміли навколо так, що й не видно було що там твориться! В кінці бахнула сама крута, остання штука і радісні тайці, а разом з ними і ми, захлопали в долоні. Шоу закінчилось, дим почав розсіюватися і ми, посміхаючись, вирушили додому. Але нас ще наздогнав той самий таєць – гордий власник «хлопушки», яка як він бачив справила на іноземців добряче враження, і вручив по пляшечці Коли – це, мол, вам, пригощайтеся, у нас китайський новий рік! Пити нам не хотілося, але було дуже приємно, тому взяли і все випили.
Потім ще до вечора слухали з дому то тут, то там знайомий тріск і вже добре знаючи що то таке, намагалися вгадати довша чи коротша ця гірлянда від «нашої». Треба сказати, що довшої ми напевне так і не почули.



День 20. Пляжі, покупки і собаки.

Цей і три наступні дні вирізняються орендою мопеда, а тому проходять активно і особливо цікаво. 
Спочатку, традиційно, моя улюблена поїздка на закупки! Сьогодні це «Makro» - наше «Metro», але чомусь з іншою назвою і в червоних кольорах. Але все те саме і теж є «aro».
Беру все підряд, хоча Його Величність, звичайно, весь час рахує гроші, бурчить і час-від-часу ставить щось на місце. Що поробиш, така ціна ідеальної гармонії в нашій парі – я прагну витрат, а він економії, тому не подохнемо голодною смертю, так і не доживши до кінця місяця.
Наявність транспорту відкриває доступність інших пляжів (треба сказати, значно кращих від нашого, але відповідно і людних - прямо кишать понтовими «русскими» мордами) – Ламай, Чавенг та інші. 




На нашому ж Мейнамі людей практично немає – так, кілька німців чи ще якихось тихих і вихованих іноземців можуть полежати у тіні наших пальмочок або сидіти у пляжному барі. А часто ми буваємо зовсім самі і компанію нам складає тільки супер-весела зграя пляжних собак. Вона складається із кількох худих, але дуже активних цуценят (по-нашому, людському, вже майже підлітків), дивної бездомної вівчарки, яка судячи з поведінки, теж вважає себе дуже юною, дорослого рижого коротуна і ще кількох «зальотних» собак, які постійно міняються. Уся ця компашка безперестанку весело ганяє по пляжу, гризеться, гавкає, грається з хвилями, іноді в пориві пристрасті навіть хлепче морську воду і часто безцеремонно заскакує повалятися на нашу рогожку, закидаючи її  піском.


Море у нас дуже так-собі – мутне, відразу біля берега починається глибина. Для декого (хто  і вищий, і чудово плаває!) це, звичайно, не проблема, а іншу, поганоплаваючу  половину нашої пари це заставляє плюскатися лише на маленькому мілкому відрізку або вздовж пляжу.
Інше діло Чавенг – прозоро-голубувата вода довго тримається до шиї (того хто нижчий), дно в кремово-м’якому піску і довгі розмірені хвилі, на яких можна стрибати, гойдатися і взагалі все, що душі заманеться.
Ще їздили уже вдруге дивитися захід сонця. І вдруге його заховали хмарки, які хоч і стали красиво-червоними, але все-таки приховали від нас момент, коли велике червоне сонце мало плюхнутися у воду.




День 21. Рамбутани з дуріанами.

Катаємся по пляжах, їмо фрукти…
Чого ми тут тільки не їли! Деякі фрукти схожі на чиїсь чудернацькі вигадки. Ну що це таке – зверху як маленький баклажан, всередині – зубчики часнику, а на смак – ананас з сливою! Мангостін, розумієте воно… Чудеса!
Найшли російськомовний журнал-гід по острову. В основному, звичайно реклама всіляких «понтів» для грошікуринеклюющих, але є цікаві замітки. Ще там список місцевих фруктів із місцем для «галочки» якщо його вже їв. Так от нам, згідно списку, залишилося спробувати ще лонгконг, лічі, маракуйю і салакку. Все інше, починаючи з традиційних (але тут зовсім інших – дрібнесеньких і дуже солодких) бананів, незвичайної солодкості ананасів і звичайно ж кокосів (як без них на кокосовому острові!) і закінчуючи саподільєю, чомпу та ще багато чим, ми вже пробували.
Найцікавішими були:
-          рамбутан – 1 місце! - волохата неописуєма сливка в шкаралупі, смачна, але як описати не знаю;

-          вищезгаданий мангостін;
-          чомпу – «рожеве яблуко», але зовні зовсім на нього не схоже;
-          лонган – взагалі незрозуміло що – якісь солодкі коричневі кульки з кісточкою всередині;
-          джекфрут – я не пам’ятаю, але Олег переконує що ми їли його в Бангкоку, ну… мало що ми там жерли – може і джекфрут теж попадався;
-          дуріан – чудо тайське! – на смак як горіхове масло, на вигляд як біле г…но, а на запах  - гнила цибуля; розміром як футбольний м’яч, весь в крупних коричневих голках і взагалі – що його описувати , якщо уявити все-рівно неможливо;


-          пітахайя – «драконячий фрукт» - зовні дуже цікавий, а всередині ніякий і повний кісточок з ківі.

Ще з Індії в наш список додалися папайя і манго (якими ми і тут об’їдаємось), саподілья – ніби картоплина з приторно солодким смаком вареної грушки і гуава – грушояблуко із специфічним власним смаком. А, ну і постійно їмо світі – класна штука, яка є і в нас, але тут дешева івідразу гарно обчищена).
Воістину, Тайланд – це фруктовий рай! А якщо ще додати сюди гори свіжих овочів, трав і помножити на розуміння того, що ми їмо в такий час дома – так, рай точно тут!


День 22. Парадайз Парк!

Ще в Бангкоку мої випадкові білоруські знайомі настроїли на те, що тут буде класно. Але хіба фотками і розповідями можна передати емоції годування з рук «бембі», страусів та інших чудових тварюк!
Їхали ми туди, в гори, на бідолашному мопеді – він ледве витягував нас на ті підйоми. На останніх подихах свого маленького моторчика! Кожен раз здавалося, що вже все, «приїхали». Але ні - раптом починалася більш-менш рівна ділянка, він думав що от, нарешті все закінчилось і далі весело мчав вперед, поки знов не починались ті круті підйоми. Так його зусиллями і нашими переживаннями ми таки добралися до Райського Парку.

Десятки різнокольорових папуг їли з наших рук зерно і пили з ложечки солодку воду! На голові сиділи зелені ігуани, на руках – кролики, гігантські ара і мавпочки! Великі смішні страуси весь час зазирали в корзинку і намагалися вкрасти з неї банани, призначені для стада оленят, а  кумедні висловухі кози просто випрошували їх, як собачки.
Дуже ділова і активна мавпа відкрила мою сумочку, дістала якусь рекламну газетку і порвала, як мавпа газету! Потім позривала у нас з голів капелюхи, потягала мене за волосся і на чуть-чуть заспокоїлася, слухаючи як її розчісують щіткою.

Це просто чудо – уся ця живність! І хоча в глибині душі розумієш, що їх уже добряче дістали всі ці туристи, ще так хочеться погладити он того, і того, і ще того найменшого…
Далі на нас чекала прогулянка парком із відчуттям диких джунглів і панорамний басейн з видом на море. У «джунглях» підкріпилися знайденими бананами, надивились на дивовижні азіатські квіти і, розігрівшись, плюхнулися у теплу водичку басейну. Вид був так-собі – сонячно, але все затягнуто мутною «димкою» і моря майже не видно. Зате емоцій було предостатньо, щоб бути very-verry happy

В кінці дня назад їхали не менш екстримально, ніж піднімалися. Круті підйоми тепер перетворилися на не менш круті спуски із закритими поворотами вузької дороги - на нашому байку, у якого з гальм були тільки задні, це було досить мм... неспокійно. Але все закінчилося успішно.
По дорозі захопили дуріанчик, який валявся під деревом – він правда виявився гнилим, але ми їх і так не дуже любимо.


День 23. Середа.

Ну що тут скажеш, середа - вона і в Італії середа… І в Польщі, Хорватії, Турції, Автрії і де там ще. І на Самуї. Це день роботи. Транспорт здати, купальники закинути. Два дні за комп’ютером, в переписках з Україною і в роздумах над розвитком свого джерела грошей, які до речі, знов катастрофічно закінчуються.
Уже був введений строгий режим економії, обмежено доступ до сувенірів і одягу, а все-рівно без нового траншу тугриків не прожити ніяк. Бюджет поїздки давно перевалив за очікувані рамки, а попереду ще майже місяць. Благо не доводиться переживати, що зовсім немає що перевести.
Дивні речі творяться на Самуї з грошима – ніби все дешево, а вони кудись безслідно зникають. Ну що там коштує той масаж, том-ям чи кокосове масло? А гроші тануть і тануть…
Ай, пофіг!


День 24. Продовження середи.

Нічого цікавого. В основному - робота.
Поки занятий комп’ютер, переміщаюся на кухню до своєї чудо-плитки. Ентузіазм до куховарства, який був на початку, суттєво притух. Але, так як мене ніхто не заставляє, то я все-таки ще готую. Просто моя фірмова страва з рису жареного з усіма підряд овочами уже зовсім не дивує і здається не такою смачною. Один раз пробували ліпити ці дивні пельмені-мішечки («мо-мо») - вийшли чудові, але так довго, впадло… В успіх свого том-яма не дуже вірю, тому так ще і не наважилась приготувати. Але точно ще спробую – де таке видано, щоб Його і не спробувати!



На сніданок у нас або вівсянка, або омлет. На обід  що під руку попаде – жарко, їсти не дуже хочеться, можна і просто кукурузку з фруктами затоптати... А на вечерю - оце все жарене, макарони, рис, або щось у макашниці, або сосиски з пивом. Пивом, пивом, пивом… Скільки ми його вже тут випили! А «Спаїв», на які дома ніколи не дивилися! А це їхнє «Siam Sato» - незрозумілий рисовий напій – нічого смачного, як на мене, але «Бакарді» сумно відпочиває в холодильнику, поки ми спустошуємо ці пляшки по 25 бат! Улюбленого італійського вина теж не дуже хочеться. А оцей дивний тайський «шмурдяк» іде! Дивно. Хоча що тут дивного – коли ми його ще питимемо? А звичне залишиться.
О! А ще один крутий напій, який ми купили – китайський зелений чай. Як любителі хорошого зеленого чаю, взяли в супермаркеті якусь велику упаковку із, звичайно, купою незрозумілих написів кракозябрами, але зі зрозумілим «Brand №1» і «Green Tea». Бляха-муха! Заварюєм  – а це незрозуміла рідина салатово-хімічного кольору! Ну хотіли ж зеленого – нате вам зелене! (Це на фото він уже з молоком, а так - справжня зеленка). Ото ми і насміялися! Так що продовжуємо пити їхній дивний трав’яний чай, з яким познайомилися ще в Бангкоку, і після якого дуже гарно спиться.

Хоча найбільше, звичайно, як і у всіх тутешніх тайців, п’ється проста вода. Її і в кафешках приємну таку з льодом подають, і додому нам доставляють (по 20 бат за 20 літрів!) - у спеку зовсім не хочеться ні цукру, ні газу, ні тим більше, «крутих» фруктових смаків.
 Ще я присіла на молоко, яке дома ніколи не особливо не пила, навіть кашу рисову на ньому варила – перший раз у своєму житті. Вона тут виходить бомбезна! Жасминовий рис і цей чудо-цукор – тростинний нерафінований, коричневий такий – каша як карамелька. Ще вона в спеку класна холодна, щойно з холодильника – як десерт. Ням!


День 26. Павуки і квіти.

Звична дорога на звичний пляж… І все-рівно кожного дня інша. Ці 1,5 км, які ми туди проходимо, завжди змінюються. Дорога, машини, пальми, люди, буйволи… Найцікавіше – це «наше» бананове дерево, яке росте на одній нелюдній стежці.
По-перше, коли ми приїхали, на ньому була, як ми здогадалися, квітка - величезна бордова штука, більше схожа на жирну кукурудзу «в пір’ї», підвішену вниз головою. З неї щодня відпадали величезні пелюстки і з’являлись малюююсінькі бананенята. Так ми ходимо і спостерігаємо - як вони народжуються, ростуть, як потім хтось зірвав квітку (напевне, щоб з’їсти, бо вони тут продаються на продуктовому базарі), а три «яруси» бананів залишилися достигати.

Але найцікавіше – друге! На цьому ж дереві живе величезний павук! Завбільшки як моя долоня! Чорний з жовтими прикрасами. У нього тут власний дім  -  павутина, біля метра в діаметрі, в якій він завжди сидить і полює. Мимоволі ми стали спостерігачами за його життям. Одного дня, коли йдем на пляж, він снідає нічним метеликом, іншого – великою мухою, іноді йому нічого не перепадає і він просто голодний спить (я так думаю) – нам тоді його шкода. А одного разу хтось зірвав його павутину (тоді ж, коли і квітку)! Але він швидко відновив її, ще більших розмірів, і далі незмінно «возсідає» в центрі, наш павук… Символ тісно переплетених екзотики і буденності.

День 27. Бук фо рент.

Уже дочитані майже всі книжки. Тут вони просто зникають сторінка за сторінкою, при чому навіть не дуже залежно від змісту. Звичайно, приємно, якщо це цікавий текст, що заставляє над чимось замислитися, та ще й приправлений нетупим гумором. Але… на пляжі… під шум моря і пальмового листя пішла навіть одна бульварна «книженція» якоїсь недалекої дамочки. Головне – знайома мова! Це у нас можна просто піти і вибрати книжку, а тут спочатку шукаєш магазин, де є книжки «в оренду» на російській, а потім сидиш і вибираєш із купи крутих бойовиків і Донцової хоч щось на них не схоже. В Індії було значно простіше – асортимент кардинально інший і важко було тільки визначитися що саме брати, маючи грошове обмеження лише на 2 книжки. Дочитавши їх на Самуї, довелося шукати нове джерело.
А класно придумано – купляєш читану кимось книжку, а потім віддаєш її сюди ж за півціни – і дешево, і не треба бідним туристам терзатися, вибираючи між тим, щоб залишити куплене чи викинути для збереження цінного простору у валізі.
Так от, на Самуї тобі ніхто Муракамі не запропонує – тут «Крутые перестрелки», «Адский бой» або «Розовая страсть маркизы»… Хіба що дуже довго і старанно перебирати всю російськомовну полицю, то може попадеться щось інше. А порівняно із німецькими, англійськими та іншими, наша полиця дуже маленька. Так що я вкотре шкодую, що ніякої мови крім своєї і «братської» російської так і не освоїла у своєму житті. До речі, бажання тут на острові вчити англійську розтануло, як хвилі на піску – і вчителя, і учня ці самі хвилі надто розслабили, тож далі першого уроку діло так і не просунулось. Так і буду я далі позорно хлопати очима, поки коханий «розбалакуватиме» з цікавими іноземцями!



День 28. Інклузів не олл

Ну от - знов сиджу і записую свій щоденник «заднім числом». Ну не вистачає мене на кожен день! Чи то я така непостійна, чи то повітря тут таке ліниве…
Тим часом, Олег їздив на півнячі бої – це тут неабияка пристрасть! Грають серйозно, на гроші. Півнів купують-продають супердорого, виховують по спеціальних методах. Спеціальна арена, правила… Але нашого любителя «Формули» і «Мото-гранд-прі» якось не вразило.


Я знов купляла на базарі якісь дико-місцеві супи у целофанових кульочках і м’ясну мішанину, запечену в бананових листках. Ні, ну те, що їдять місцеві нам з’їсти просто неможливо! Стільки перцю я не можу проковтнути навіть після місяця звикання до гострої їжі. На дні кожної порції осідає мінімум столова ложка мелених шкірок і кісточок (!) напевне найчервонішого перцю у світі! 


Ще варили якихось молюсків. Вони тут дешееееві - навіть устриці. Правда ми після довгих роздумів і згадування прочитаного в неті про те, що їх їдять сирими і вони бідолашні ПИЩАТЬ, на устриці так і не наважилися.

До речі, на місцевому базарі, разом із живою рибою, ви запросто може купити кілька живих жаб - повні тазіки їх сидять і лупають очима, поки хтось їх собі не приготує. А великі чорні таргани, гусениці, саранча продаються уже восновному готові - смажені, сушені... Їх вам насиплють в пакетик і лузайте собі на здоров'я, замість сємок. Ну, ми правда, якось утримались.

...Ми вже вкінець розлінилися, але вчора таки зробили в своєму будиночку генеральне прибирання. Приємно все-таки попрацювати трошки, може навіть трохи втомитися, а потім сидіти, пити каву і дивитися як сяє вимита тобою підлога і все інше. Як і попаритися над приготуванням чогось смачненького, а потім сидіти і слухати як тебе хвалять… Або топати-топати до пляжу, зажаритися по дорозі і окунутися нарешті у прохолодні хвильки… 
Повний «інклузів» - це, звичайно круто. Але з ним немає тих приємних (може іноді й недуже) буденних турбот, які наближають до відчуття реального життя. На тиждень-два – класний повний релакс, але що б ми робили весь цей місяць, якби за нас навіть соплі витирали? Бухати, бухати чи бухати - напевне весь вибір, який залишається.
Коротше, нам подобається так. Кому що. Взагалі, вважаю цю нашу тайсько-індійську подорож найцікавішою (хоча, блін, і найдорожчою) з усіх. За ці гроші можна було б прожити пару тижнів у першокласному готелі… Але я більше всього хочу ще десь пожити саме так - довго, просто, по-новому, нікуди не спішачи і спостерігаючи за достиганням бананів…
…Сьогодні небо знов натякає про дощ, заховало сонце. Але ми вже знаємо, що останнім часом це в нього просто такі жарти. Олег приготував на обід  чудові ностальгічно-італійські макарони з тунцем… Я щось пишу, потім читаю і далі пишу… Обережно - так недалеко і до повної ідилії!

День 30. Гори, слони, волейбол і… пакування валіз.

Записувала його вже в Україні – нереально-далеко-вдома. Бо тоді було не до записів – закінчувалося наше маленьке життя на цьому острові… Але ми відчайдушно намагалися ще наостанок надихатися і нажитися.
Суперактивний день – піднялися в гори, по дорозі відмовившись від підйому на слонах (вистачило в Індії), але вдосталь на них нагледівшись. 

Дійшли до прекрасного водоспаду! Якби не юрби таких самих туристів навколо, це було б ідеальне місце для релаксу. Та що там – я навіть при всіх них зуміла задрімати у якомусь обшарпаному гамачку біля води. Олег тим часом піднявся вище і купався у, о чудо, несолоній воді! 

Завтра ми покидаємо острів. Це так сумно, що здається нереальним. Ввечері востаннє сходили на пляж. Нарешті сфоткали напам’ять своїх друзів-волейболістів, а то коли грали, було не до фоток. Сьогодні ж лише прощалися… 


Залишиться прекрасна згадка про старенького німця, який щороку приїздить зимувати на Самуї, приходить на цей пляж, натягує свою сітку і всі кілька місяців щодня збирає бажаючих для гри у волейбол. Так і казав нам: прижайте, мол, ще і приходьте сюди – всі зими я на цьому місці  граю у волейбол. Оце старість! І варто сказати, що у свої «за 60» грає він ще ого-го (разом зі своїм другом-ровесником, який у вільний від волейболу час ще й встигає давати уроки дайвінгу). Хто зна – може наступної зими ми ще зіграємо…



День останній.

Тішить те, що отанній день на Самуї – це ще не останній в Тайланді. Попереду тиждень на Ко Тао – хто знає що він нам покаже! Якби не це – було б зовсім кепсько. Навіть посварилися на якійсь дурниці…
Бо ж навіть розмовляючи про те, що зробимо тут наступного разу, ми обоє прекрасно розуміємо, що насправді ніколи не повернемося – скільки їх ще, тих островів у світі – надто багато, щоб перегортати сторінки двічі. І все ж,  так важко зараз казати «прощавай Самуї»! 

Але земля крутиться і великий білий катер мчить нас далі…

Частина 3. Нереальний Ко Тао.


Так, це тут колись Бог поселив своїх Адама і Єву. І звідси ж вигнав їх за гріх (із кокосом, я думаю, а не з яблуком). З тих пір усі Адами і Єви-молодші, в знак батьківського непослуху, живуть у далеких галасливих містах і мріють відшукати цей острів.


По світу розкидано багато буклетів із псевдо-пропозиціями – підступні чортенята продають їх усім бажаючим, видаючи за рай. Але справжній острів тільки один.


Випадково натрапивши на нього, раптом стає зрозуміло, що так хвилювало кров, спонукало до нових і нових подорожей, не дозволяючи зупинитись на знайденому. Невідчуті раніше емоції сльозами стікатимуть по щоках, разом із морською водою, відкриваючи новий рівень щастя – повного і довершеного.



Це тут, прокинувшись на світанку, Єва дивитиметься, як крізь щілини солом’яного даху пробивається світло нового дня і боятиметься поворухнутися, щоб не сполохнути Щастя… Затамувавши подих, вона слухатиме дихання спокійного моря і безтурботного Адамового сну.


Щоранку вони довго снідатимуть на терасі над морем… 


Такі безтурботні і тихі ранки бувають тільки у дивовижному місці. Там, де ліниве погойдування блискучого пальмового листя навіює найглибший спокій… Де усі декорації досконало створені наймайстернішими дизайнерами світу – Природою і Часом.

Там найкрасивіші рибки зійдуть із усіх бачених раніше картинок щоб порозглядати ноги людей у прозорій воді… Потім гойдалка на пальмах навчить літати… А потім найекзотичніша їжа не залишить більше місця для жодної мрії – усі вони, здійснившись, заставлять розтанути у теплій медовій ейфорії.

Адам трохи розгублений… Голі красуні навколо звабливо ніжаться під сонцем, відверто підставляючи промінню свої тіла. Але серед усіх них він впевнено знаходить свою, єдину. І вечорами вони ніжно любитимуть один-одного, як колись, у щойно створеному світі, робили це їхні прадавні батьки…
У малесенькій дерев’яній хатинці, без інтернету, гарячої води і телевізора, де лише єдина лампочка освітлюватиме кілька вечірніх годин, раптом стане зрозуміло, наскільки мало потрібно для найбільшого щастя. 


І ніякі події великого світу не стануть важливішими за мить, коли гарячий сонячний диск тоне в малиновому морі.


…Лише нав’язливий вечірній москіт і білети додому іноді нагадуватимуть, що земний рай таки недосконалий.


Повернення

 Всього кілька годин над хмарами щоб переміститися із +30 відразу в -25. 



Були ще два дні у Бангкоку, два у Делі. Потім теплий київський поїзд і море снігу за вікном... А потім такий домашній-домашній затишок! Стара плюшева собака, чай... І ми - незмінно разом на всіх континентах світу...